Розмова з Яном Пурвінським, єпископом-емеритом, колишнім ординарієм Київсько-Житомирської дієцезії, після завершення реколекцій у Зарічанах.
- Ексиленціє, розкажіть, будь ласка, про той час, коли вперше приїхали в Україну: коли це було?
- Я перший раз на Україні був у 1968 році з ксьондзом, який тепер є в Кам’янець-Подільській дієцезії, це ксьондз Карасєвич Франц. Ми з ним приїхали в серпні місяці сюди, в Україну. Перший раз я був – і я знав, що ксьондзи з Латвії були, працювали вже тут ксьондс Медніс такий був, Відко працював, Крапан працював, і ще один з наших професорів семінарії, ксьондз Мокчинський працював у Львівській області. І ми приїхали – я тоді приїхав – і тоді навідав якраз Муравську парафію, в Мурафі був, у Полонному був, в Хмільнику, там жив у ксьондза Крапана майже цілий тиждень, ще були Бар і Шаргород. Тобто ці парафії я так знав. Хотів приїхати в Житомир. Думав ще як міністрант сюди приїхати. Ще як сказали, що в Житомирі є проблема, тому що ксьондза тоді вигнали комуністи з Бердичева, і немає там ксьондза в Бердичеві – там люди протестують, і сказали мені, що краще вже не їхати звідти. Тоді я вже познайомився з Україною.
- Що Вас найбільше вразило під час першого візиту?
- Дуже подобалося, тому що костели були повні людей, завжди помагав цьому ксьондзу Янові й сповідати, серед людей в костелі сидячи, щоби ніхто не бачив. Але була така думка – просили ксьондзи, щоб приїхати. І тоді, в той момент, також я розмовляв тут зі священниками тутешніми – і просили їх, щоби вони відправляли молодих людей учитися в семінарію нашу – молодих хлопців, які хочуть служити Богові. Ну і так вийшло, що після цього дійсно багато хлопців почало приїжджати до Латвії, до Риги – там якось влаштовуватись на роботу, а після – коли вже знали латиську мову, то вони вступали до семінарії. Це теперішні єпископи нинішні наші: Його Преосвященство єпископ Широкорадюк, Його Преосвященство Скомаровський, і ксьондз Камілевський був там, і інші, які приїхали в Латвію. І вони стали священиками.
- Де Ви тоді служили?
- Я працював сам в Даугвпілсі, працював при старому такому священику, приїхав у 61-му році, коли він мав 77 років, а мені було 27 – така була різниця 50 років. І при тому священику я працював 16 років, він помер 93 роки маючи. І мені влада фактично не дозволила працювати в цьому місті, в Даугвпілсі. Велика парафія була дуже – 10000. І був такий призначений на пробу однієї такою сільської парафії в місті Індрі, а потім також був вікарним священиком при одному декані допомагав також в такому місті, де 30-40 тисяч мешканців. Така парафія, що, може, 3-5 тисяч віруючих було в нашій парафії. І туди якраз приїхали наші ксьондзи, як почули, що я вже не працюю в тій великій парафії – чи я не поїхав би в Україну.
- І Ви погодились…
- Так. Вони не тільки самі приїхали порозмовляти, але прислали делегацію з Житомира. І ті коли приїхали – ясно, що в нас іще були єпископи, які правили тими дієцезіями, і тут уповноважені були, і тому я сказав, що якщо єпископ буде згоден, то я поїду в Україну, тому що знаю мову – польську знаю, російську мову знаю, а українську вже підучу якось. І так у 77-му році 26 серпня зовсім приїхав. А подивитись приїхав 1-го серпня, коли підписав справку, що можу тут працювати, але не було ще житла. А кардинал сказав, що помешкання ксьондза повинно бути при костелі. І тоді звільнили там місце. Теперішня Курія там була, тепер я там живу при костелі – при кафедральному костелі святої Софії.
- Чи радянська влада сильно перешкоджала у душпастирському служінні?
- Тоді були вже два Міцкевичі священики працювали у Бердичеві, доїжджали ми до тих парафій – кругом там дозволяли приїжджати, в Новоград-Волинський, ксьондза Андрожей Міцкевич доїжджав до Михайловки, до Пукостовки – найбільше до Новограду я приїжджав. Пам’ятаю, один раз приїхав на святого Станіслава – зібралось так багато людей, що повний був костел, машини стояли навколо костелу, і подводи приїхали ще – і цим мені подобалося. Влада потім мене вже більше не пустила до цієї парафії. І ще одного разу, пам’ятаю, ловили в одній парафії. Там зібрались бабки сповідатись – і ми їздили. Іздили по всій області – де тільки могли, сповідати по цих селах. І по тих селах, де сповідав людей, колись їздив – сьогодні там є парафії. От така справа.
- А як було далі?
- Можу сказати, що радіємо тому, що Бог дав, що прийшла перебудова. Прийшла так несподівано навіть для нас усіх, тому що пам’ятаю, коли опублікували цей закон про релігійну свободу, уповноважений краз був у нас. І я кажу йому: Іване Федосієвичу, напевно, буде свобода, будемо мати єпископів, будемо мати священиків. А він каже: „Ну, Ян Донтович, дивіться, комуністи так роблять: крок назад, два вперед». А так вийшло, що цей крок назад то дали, а два вперед – і не вийшло. І так почалася ця свобода.
- І як Ви відчували цей дарунок Бога – свободу?
- А так було що свобода є, все є – а де храми Божі? Люди то є – приїжджали до Житомира на Пасху – то стояли на площі люди і молились – і правили ми в костелі – всі не вміщалися в катедральному костелі. Ну і 91 рік прийшов, перших єпископів призначили, призначив Святіший Отець Йоан Павло ІІ, і коли цих перших єпископів призначив також були проблеми, ми тоді вже 13 парафій мали у дієцезії – а священиків тільки 5. І тоді я мав таку надію Божу – і Бог так поміг, що помогли з Польщі священики: і монахи приїхали, і дієцезіальні в 95-му році. Відкрили тоді семінарію, приїхали перші монахині. І так по-маленьку, по-маленьку відібрали костели ці там у Києві, і тут кругом, де можна було, почали парафії ці обслуговувати, об’їжджати – і так почалося все.
- А найбільше раділи з чого?
- І найбільше, може, я радію тому, що не був один я – постарався собі двух єпископів – першого в 96 році, а потім другого ще. Першого – Станіслава Широкорадюка, а другого – Його Преосвященство Віталія Скомаровського – були 2 помічні єпископи, які помагали, тому що дієцезія була дуже велика, з самого початку було 11 областей Північно-Східної України аж до російського кордону: Луганська область, Харківська, Полтавська, Черкаська, Житомирська, Київська, Сумська – всі вони були нашою територією, а після вже створили дієцезію Запорізько-Харківську. Тоді лишилось у нашій дієцезії 4 області: Київська, Житомирська, Черкаська і Чернігівська. Вся Північно-Східна Україна була так поділена тоді: та дієцезія мала Південь, а мені була північ нашої дієцезії. А завдяки тому, що були єпископи, ми могли об’їжджати ці дієцезії. Об’їжджати таку велику дієцезію, і відвідувати всі парафії. Ну і семінарію заложили – також семінарія це була дуже важлива справа. Тоді перші роки багато йшло молодих людей, а після почали там до Польщі виїжджати чи що – стало менше, але я також заложив другу семінарію. Заклав семінарію місійну. Серед священиків є така домовленість, що вони також мають працювати тут кілька років – також у дієцезії нам помагати.
- Від кого була найбільша допомога розвитку Церкви в Україні?
- Ясно, що у всій цій праці дієцезії нашої Київсько-Житомирської і інших, може, дієцезій в Україні, велика допомога Польщі, але також велика помощь наших монахинь, які є в дієцезіях нашої України. А в нас особливо багато тут маємо монахинь, тому що вони катихізують, доглядають саме хворих, ходять до них, і працюють в парафіях теж помагають, це дуже важлива справа також є.
- А стосовно Церкви у інших державах, хто допомагав найбільше?
- Хто нам поміг – тут нашій Церкві, щоби вона могла розвиватись так – допомогла Церква в Латвії. Тому що був кардинал такий Вайводс, який колись закінчив духовну семінарію в Санкт-Петербурзі в Росії. І він, знаючи там також училися різні люди: з Білорусі вчилися, з Литви, з Латвії, з Польщі. І він такий був також дуже відкритого серця кардинал Вайводс. І якось йому вдалося в Ризі цю семінарію заложити. Міжреспубліканська вона така була: там учились з Латвії, Білорусі, України, з Казахстану, з Грузії, з Молдови, з Росії, різні семінаристи були. А коли перебудова вже прийшла спочатку організувалася семінарія перша в Білорусі, після тут в Україні організували семінарію – то там було 107 клериків з різних місцевостей. І сьогодні єпископи, які працюють в Україні це, можна сказати, всі вихованці духовної семінарії в Ризі – багато їх є. І тому, я думаю, це велика заслуга кардинала Вайводса і кардинала теперішнього Куїдса, які приймали, не дивлячись на все, і щоби тільки хлопці йшли, приймали всіх у семінарію, вчили і намагались підготувати священиків – і відправляли сюди вже сюди.
- Тобто, були вже «свої» священики?
- Десь в моїх роках, коли я виїжджав, то посилали їх вже також сюди, в Україну. І вони нам допомогли якось також тут. Приїхали в нашу дієцезію 2 ксьондзи, Міцькевичи приїхали, Відко приїхав, я був – це вже було 4, і ще там був один ксьондз – це якраз початок такий був, що 5 ксьондзів і 13 парафій. Ну тепер вже маємо більше сотні, і тепер вже, думаю, маємо більше 50 ксьондзів уже своїх, які закінчили наші семінарії. І це без монахів. І за це все маємо завдячувати Богові – що Бог так хотів, Боже провидіння таке було, яке зробило цю перебудову, що костел, ця Церква Католицька відновилася на Україні – і Греко-Католицька, і Римсько-Католицька – тепер маємо єпископів, маємо священиків так багато тих, які працюють в семінарії, які працюють в монастирі – це все, що є потрібно Церкві, і все це ми маємо в Україні. Ясно, що ще багато треба праці прикласти, тому що, якщо взяти процент людей, які ходять до наших церков, то це невеликий процент, я думаю. Але щодо наших костелів – то ми не можемо жалітись, що у нас мало людей – у нас є різні люди: і діти, і молодь, і люди середнього віку, і старші люди є – всі, як то кажуть, возрасти є, а коли я дивлюсь по телебаченню, як за кордоном, то бачу, що сидять усі старші люди. І навіть в Польщі також уже старіє дуже народ. Колись кардинал Вишинський казав, що він се старіє – і таки народ у церкві сестарів.
- Зараз всі кажуть про стрімке зменшення покликань, що Ви про це думаєте?
- Може, тих покликань нема на сьогодні так багато, але тому що дуже маленькі родини. Погляньте, дуже маленькі родини, тому що родини фактично раніше були дуже великими тут в Україні – я наприклад коли був у Новій Боровій, одна мати розказувала, що в неї було 16 дітей. Ну а таких, що 5-6, більше трьох – то багато родин було. Сьогодні є дуже маленькі родини – 1-2. Три – це найбільше. Це є велика наша проблема.
- Що, на Вашу думку, зараз є найголовнішим для розвитку Церкви в Україні?
- Найголовніше тепер що: Церква буде розвиватись, щоби був мир у нас – про це ми мусимо молитися , мусимо священики наполегливо працювати – іти до людей, так як іде до людей сьогодні Святіший Отець Франциск. Бути поряд з людьми. Не повинні священики бути понад людьми – а мають бути з людьми. Як будуть з людьми – я думаю, що і покликання відродяться, і все відродиться також. Ми не можемо жалітися тому що мало покликань у дієцезії – приходять там 3-4 до семінарії, але це не так страшно, тому що в нас є монастирі,а в монастирях теж є клерики, які з нашої дієцезії хлопці йдуть. А якщо взагалі взяти, то я думаю, що не так все страшно з покликаннями в Україні є – з Божою допомогою. Саме важливе, щоби Бог дав мир – і про це треба молитися, просити Бога кожен день, до Матері Божої, Святий Розарій молитися, і просити Бога, просити Ісуса Христа і наших покровителів України, щоби Бог дав мир. Щоби люди жили мирно. І тоді буде розвиток і України і нашої Церкви на славу Божу і на спасіння людей.
Спілкувалася Ганна Щокань.
Сайт: kmc.in.ua/